ЯКИМ МАЄ БУТИ ОНОВЛЕНИЙ МУЗЕЙ? ОБГОВОРЕННЯ, ЧАСТИНА 9. ЮЛІЯ ВАГАНОВА

Продовження частини 8. Юлія Ваганова, Генеральна директорка Музею Ханенків, історик мистецтва в Національній академії мистецтв у Києві. Була заступницею директорки "Мистецького арсеналу", очолювала "Центр сучасного мистецтва" Києво-Могилянської академії, працювала заступницею директора Національного художнього музею України, була кураторкою у Довженко-Центрі.

Я пропоную поміркувати над ідеєю, якби музей Булгакова розповідав би про те, як він з’явився, як він трансформувався. Тобто, щоб музей розповідав сам про себе, про те, як взагалі з’явилася ідея створення музею Булгакова, про те, як він трансформувався далі в часи незалежної України, про те, як виникла критика постаті Булгакова. Можна говорити про Булгакова власне з цієї точки зору.

Моя думка у тому, щоб орієнтуватися, розповідати не про київський період Булгакова, а про музей, чому він такий є, і як він трансформується. І тоді в цю історію, наприклад, вписується і стара експозиція, яка зроблена в музеї. Музей розповідає про людину, музей має певну ідею і концепцію. Було б цікаво показати, в який спосіб і коли виник цей музей, хто були ті люди, які його створювали.

Це може бути проміжна експозиція, це може бути якийсь проміжний етап, дворічний, наприклад, проект, який ви зробите як сам проект-питання, проект-дослідження. І далі, після цього дворічного періоду, ви вийдете на щось, що, наприклад, стане оновленим музеєм. Зробити в центрі дослідження сам музей, формування музею, концепту музею і відповідних меседжів: які цілі, задачі, концепти закладаються в цей музей, як музей реагує на різні виклики сьогодні або до 2014 року, у 2014 році, зараз, тобто, як він себе поводить як інституція, тобто, які виклики є перед музеєм, щоб самому змінюватися. Бо вся ця історія виникла також із захоплення Булгаковим як письменником, захоплення, яке нам промотувалося, для когось щире захоплення.

Але треба тепер подивитися, як ми реагуємо на цього письменника сьогодні, і як музей дає з цим раду. І тоді, коли ми себе деколонізуємо внутрішньо, тоді от у нас і виникають ці питання до Булгакова: а яке у нього було відношення до Києва, яке у нього було відношення до України, до мови? Ми про це не говорили, а давайте про це поговоримо. А що він закладав у своїх творах? А погляньмо критично на це власне з оптики деколонізаційної. І тоді це, знов таки, не історія про автора, а це історія вашого дослідження цього музею цього автора.

Мені здається, якщо ми зараз, ми, ви, спільнота, будемо тиснути і ви скажете, ні, ми не будемо музеєм Булгакова, ми будемо будинком номер такий-то, в цьому будинку жили такі-то мешканці, якщо ви перестанете бути, відмовитеся від Булгакова, то в принципі це також досить колоніальний підхід, тому що це таке уникнення розмови про те, що це для нас було.

І тому власне хотілося б, щоб вас, нас, не примусили б просто поміняти назву. Дуже важливо, щоб не довели до моменту «а давайте перейменуємо». Це найстрашніше насправді і найгірша ситуація, яка тільки може статися. І от тому потрібен час і глибоке думання, як і у що має перерости цей музей.

Це трошки офтоп, але в Кам’янському є музей Леніна. Не знаю, чи ви були в цьому музеї,. Зараз він не називається музеєм Леніна, але Український дім у нас також був музеєм Леніна. Він побудований був в радянські часи з усіма атрибутами, які мають супроводжувати музей Леніна. До чого я веду: цей музей, він, звісно, в граніті, має центральні сходи, розльот, такий як колишній міні-музей Леніна в Києві. Але другий поверх там не очищений від всього того дизайну соціалістичного, який був зроблений у 80-ті роки, і з точки зору візуальної — це хороший дизайн. Це дизайн, який дуже яскраво ілюструє певні задачі, які потрібно було виконати цьому музею.

І от на мою думку, цю частину треба законсервувати. Її не треба переробляти, не треба зашивати гіпсокартоном, не треба з нею нічого робити. Цей дизайн і ці вітрини - канонічні. Це також цікава, до речі, річ: в деяких вітринах за склом були портрети комісарів — зараз якісь поміняли на портрети українських героїв. Краще б там залишилися портрети радянських цих всіх постатей і от щоб ця частина вся була просто законсервована, а музей говорив про те, як він будувався. І тут в музеї можливо також не треба очищати простір і робити якийсь інший меморіальний музей.

Був один проект в Берліні, до якого ставляться досить критично в самому Берліні музейники, але там був цікавий алгоритм роботи. Вони об’єднували два музеї. І перед тим, як це зробити, вели трирічний проект дослідницький, власне, щодо обох музеїв у взаємодії з музеєм і кураторів, публіки з тим, що презентує музей. У процесі цього проекту було шість виставкових проектів. Вони їх називали “Probebuhne”, пробна сцена, і в кожному проекті брали якийсь один аспект, запрошували або архітекторів, або дизайнерів, або істориків, або сучасних художників до осмислення певної теми. Деякі проекти були невдалими, коли, наприклад, архітектурне дизайн бюро не розібралося в суті музею, а пішли просто за дизайном, за якимось хайпом. Але потім було цікаво в обговорення цих кейсів в їхніх інтерв’ю, музейники і архітектори розмовляли й аналізували роботу, і вони чесно визнавали кожен свої помилки. Документація проекту є в доступі, це цікаво перечитати. Але до чого я веду — до того, що сам музей пішов на те, щоб заглибитись в своє дослідження і в пошук себе нового через такі пробні теми-проекти. Більш того, я думаю, що це прекрасний алгоритм роботи майже всіх музеїв в Україні. Наприклад, коли буде відновлюватися експозиція Ханенків — з одного боку, вона є історична, але, з іншого боку, все одно виникнуть питання саме деколонізації, наприклад, і призми науки через європейське мистецтво, через європейську науку на дослідження азійської колекції. І все одно через це доведеться розвертати погляд і трошки інакше на це дивитися. Це не значить, що експозиція має бути абсолютно наново побудована, змінена докорінно і там, де була Європа, має з’явитися Азія, і навпаки, але точно треба буде експериментувати і проходити через нові дослідження. 

Не потрібно міняти відразу повністю експозицію, а можна рухатись невеликими проектами. Це менше ресурсів і це в результаті менше помилок, тому що ви будете перевіряти. А ще одна річ: якщо йти і досліджувати конструювання і деконструювання міфу самого Булгакова і всього, що з цим пов’язане, це не те, що просто корисно, а це просто живильна річ, яка стане такою ще й для багатьох-багатьох музеїв — ви просто можете бути першими в цьому. І ви можете першими здійняти цю дискусію для інших меморіальних музеїв. Більш того, я вважаю, що такий підхід дає чудову можливість подивитися і на ура-патріотичні музеї, ну, тому що ура-патріотичні музеї... до них дуже багато питань також. Тому що вони змінюють в музеї Леніна одних героїв на інших просто в тій же самій експозиції, це не є переосмислення, це не є ніяка деконструкція, це навпаки — конструювання за тими самими радянськими підходами просто іншого міфу, і його так само можна легко зламати і знести, якщо буде такий час.  

Фото @bookforum