ЯКИМ МАЄ БУТИ ОНОВЛЕНИЙ МУЗЕЙ? ОБГОВОРЕННЯ, ЧАСТИНА 11. ОЛЕКСІЙ БОНДАРЕНКО

В рамках обговорення майбутньої концепції музею, ми запросили до бесіди видавця, директора національного видавництва дитячої літератури “Веселка” у 2014-2021 р.р., а нині – військовослужбовця ЗСУ Олексія Бондаренка.

Ви – перший серед запрошених нами експертів з різних галузей, який багато років займався видавничою діяльністю, і тому, зокрема, бачите літературу абсолютно з іншої позиції, ніж у тому числі музейники, які так чи інакше є її споживачами. Зараз, з точки зору людини з досвідом, зокрема, популяризації літератури, як вам здається, чому має нині існувати музей Михаїла Булгакова? Навіщо він у сучасній Україні?

О. Бондаренко. Сучасна Україна постала з УРСР. Ми поступово позбуваємося нашого радянського минулого, колоніальної залежності і цей процес є непростим, болісним. Особливо зараз, коли триває повномасштабна війна, і ціна поразки – саме наше існування як незалежної держави, а українців як нації.

Природньо, що нині все, що має відношення до росії, її культури, торкається пресловутого питання мови, тепер викликає різко негативну реакцію у значної кількості українців. І ось, за лєнінопадом країною шириться пушкінопад і, здавалося б, так має і продовжуватися, аби жоден україножер не уникнув кари, а Україна, нарешті, звільнилася від клятих московських кайданів назавжди.

Заборона, заперечення всього "русского"; зараз є природньою реакцією на агресію, біль від втрат і, здавалося б, має допомогти зберегти все українське, що є в Україні...

Але погодьтеся, що викреслити, вимарати з памʼяті повністю ані "незручні" історичні факти, ані "ворожі" історичні особистості не вдавалося ніколи нікому, все одно крізь віки до нас дійшли імена Ехнатона і Герострата, чи не так?

Як людина, що свідомо перейшла на українську мову у 2008 році і пройшла свої "50 відтінків ненависті" до всього російського і російськомовного, нині, незважаючи на війну і навіть під вий сирени повітряної тривоги, що лунає Києвом просто зараз, я зовсім по-іншому ставлюся до задачі "вичавити з себе росію" одного дня усвідомивши, що дуже важливо вміти розділяти ці поняття: росії як імперії, російської культури самої по собі і її місця в світовій культурі і окремо – російської культури як зброї в руках імперії. Більше того, на моє глибоке переконання, українська культура, щоби розвиватися повноцінно, має вже починати вчитися не зациклюватися на антиросійському дискурсі, бо це знову і знову повертає нас до позиції жертви, а ми вже вдосталь начиталися цього в шкільній програмі за останні десятиліття – спочатку про класове пригноблення, потім – про національне. Ми вже воюємо за нашу незалежність. Приходить час перемагати і починати дивитися в майбутнє.

І саме тому на ваш музей, який переживає, напевно, найскладніший етап за весь час свого існування, може чекати дуже цікава і незвичайна подальша доля.

Заявивши про себе як про літературно-меморіальний музей колись забороненого (ось і третій підтягнувся до компанії Ехнатона-Герострата!) автора, свого часу музей здивував мене новаторською, захоплюючою основною експозицією і оригінальною, ні на що не схожою екскурсією екстра-класу. По-простому – на відміну від більшості інших музеїв, у вас було по-справжньому цікаво.

І тут знов ще гостріше постає питання: навіщо сам Булгаков? Бо твори і так читають. А чому саме музей має бути?

О. Бондаренко. Ваш музей, перш за все, це імʼя письменника. А письменник – це його твори. А далі вже – будівля, яка, до речі, фізично зберіглася завдяки імені Булгакова – ось перша причина залишити тут музей.

На жаль, зараз ми розуміємо, що це вже не працює. Тому що у сучасних умовах нерідко наші опоненти говорять про Булгакова лише як про людину, яка “топила за рускій мір” і якої Україні треба позбавитися.

О. Бондаренко. Так. І є цитати…

…Так, є цитати. “Біла гвардія”, “Я убив”, “В ніч на третє число”, “Майбутні перспективи” з пасажем про “самостійних зрадників”.

О. Бондаренко. Так, твори. На моє переконання, оцінювати їх треба не просто з позиції сьогоднішнього дня, на тридцять другому році формальної незалежності України, тим паче – в розпал війни за незалежність справжню, а розуміючи контекст, в якому автор їх створював. Про “самостійних зрадників” – так, але ж, як чесний митець, Михаїл Булгаков прекрасно зобразив і єдиний порив українців у прагненні створити власну державу і боротися за неї. І теж є цитата.

Для мене Булгаков в першу чергу – це такий собі Микола Гоголь ХХ ст., автор, який підняв незліченну кількість тем, що не втратили актуальності й сьогодні: добра і зла, Бога і віри. А ще його твори наповнені гострою, досі актуальною соціальною сатирою. А ще він містик і фантаст, гуманіст і філософ. І бездонний колодязь цитат і афоризмів – на всі смаки! То що, лише за цю його позицію, висловлену (увага!) як і всі інші, чесно, закривати
від українського читача такого багатогранного автора?

Тоді яким чином ми маємо пояснювати людям його антиукраїнські настрої?

О. Бондаренко. Перш ніж щось пояснювати, треба провести чесне всебічне дослідження його творчості, творчості його сучасників, тієї доби загалом. В тому числі тогочасне ставлення до ідеї української державності. Не забуваймо, більшовики не лише репресіями утримували владу. Вони спокушали і спокусили. Хочете Україну? Тримайте, але "трішки не таку" – радянську і, як бачимо, не на довго.

Згадаймо подальшу долю в Радянському союзі наших світочів – Грушевського, Тичини, Довженка – і їхню, словами Стуса, “голгофу слави”.

“Ми радянській владі вдячні, вдячні Партії за все” (це, нагадаю автор геніальних "Сонячних кларнетів").

А генерал Юрко Тютюнник? Пригадаймо, як по поверненні з еміграції він перетворився на пародію на самого себе і врешті владою був закатований до смерті.

Олександр Довженко – де творив? Теж в москві? Що спромігся зробити, а що йому зробити не дали і чим він за це заплатив? Ну хоч яблуневий сад розбив на “Мосфільмі”, і тепер на тлі стиглих довженківських яблук Карен Шахназаров виступає зі своїми шовіністичними антиукраїнськими випадами.

Дійсно, Булгаков повністю присвятив себе, свою творчість російській літературі. А чи міг би він, як “нормальний” росіянин, дитя свого часу, своєї держави, розвивати якусь іншу літературу? Звісно, проблеми вибору перед ним не поставало. Це була російська література.

Ну очевидно, він сам казав, що він – російський письменник, тим паче, що це – його рідна мова. Він казав, що сам себе він бачить в Росії. Але проблема його, на мій погляд, полягала в тому, що він собі уявляв оцю велику Росію зовсім не такою, якою вона виявилася насправді.

О. Бондаренко. Так, і це той трюк, яким росія вже сторіччями ловить довірливу публіку: вона притягує своєю екзотичністю, культурою, яка наче додає душі раціональній прагматичній Європі, а реалії її часто страшні в своїй безжальності. Ми постійно це бачимо – від класиків XVIII-XIX ст. (“Путешествие из Петербурга в Москву” Радіщєва, або от Гоголь, який врешті втік до Європи, вирішивши любити батьківщину на відстані) до наших класиків, візьмімо "Бояриню" Лесі Українки. На подібних прикладах ми бачимо росію: красива обгортка і потворне начинення. У цьому її одвічний парадокс і її біда. І хай би варилися собі в своєму екзистенційному казані, але ж вони намагаються дотягнутися до всіх зі своєю покрученою любовʼю, і першими на цьому шляху, в силу географічних і історичних особливостей, знаходимося ми. Тим більше, що без України росія – не імперія.

А щодо Булгакова в цьому контексті – ми маємо перейти до суті: на що звертатимемо увагу – на триґер мови чи на ті сенси, що він ніс цією мовою читачеві?

Так, адже фактично Булгаков не жив у великій Росії і не уявляв властивий тамтешнім людям тип мислення. По суті, хлопчик з Києва, з пристойної сімʼї, потрапив до алкоголічної Москви, до комуналки, де “Самогонне озеро” і такий контингент, спілкуванням з яким він був шокований. Але при цьому ж він не перестав бути російським письменником. І тут виникає наступне питання. Що таке критичне мислення по відношенню до історичної постаті? Яким воно має бути? Що робити з цією постаттю? Судити її?

О. Бондаренко. Висвітлити максимально обʼємно, обʼєктивно. Повторюся, обовʼязково в контексті історичної доби, обовʼязково розкриваючи джерела натхнення і обставини, що обмежували або викривляли вільну творчість митця. І найкраще – безпристрасно, неупереджено.

А для цього нам, українцям, прийшов час навчитися тверезо дивитися на власну історію. Приміром, Хмельниччина – це не “національно-визвольна боротьба українського народу”, а спроба новопосталих русинських еліт вибороти свою державу, а простих людей вони розглядали лише як засіб досягнення своєї мети. Гетьманщина ж була козацькою державою, а не державою українського народу.

Або – реальна особистість Степана Бандери і його діяльність кардинально відрізняються від створених, як ворогами, так і нинішніми палкими прихильниками навколо його імені легенд. І подібних прикладів у нас розкидане поле широке. Досить вже жити масовими поп-легендами і кидатися з однієї крайності в іншу. Час братися за розум.

А що робити з тим, що Булгаков – росіянин?

О. Бондаренко. А яка різниця? Олена Теліга – теж росіянка. Вона пішла своїм свідомо обраним шляхом. Михаїл Булгаков зробив інший вибір. І, здається, теж сповна заплатив за своє рішення. А Павло Тичина – українець. І яким був його життєвий і творчий шлях? Така була доба – кожен обирав на чий бік йому приставати.

Як на мене, викреслювати імʼя митця через його походження як мінімум нерозумно. І, нагадаю, навіть про деякі висловлювання. Згадаємо останні слова Тараса Бульби щодо “...прийдет русский царь!” і заборонимо Гоголя? Краще зробити Булгакова максимально своїм. Прекрасний приклад – Ігор Сікорський, не дивлячись на те що він вважав Україну такою самою “інтегральною частиною” росії, як Техас і Луізіану – частинами США. І є цитата.

Україні, особливо – Києву, повезло і з Булгаковим, і з Бердяєвим, і з Лифарем. Ми вправі пишатися: вони багато що дали людству. Важливо зробити так, щоб їхні імена і далі прославляли наше місто, нашу країну. Зайдімо з іншого боку: я не чув, щоб чехи мали намір відібрати у Праги німецькомовного єврея Кафку.

І виходячи з обговореного – ще одне ключове питання. Яким ви бачите оновлений музей і на яких сенсах його будувати? Яка має бути його місія?

О. Бондаренко. Мені цілком подобалася ота, класична експозиція, яка була до 2022 р.

Але ж нема можливості лишити її непорушною, тому що вона вся була побудована на “Білій гвардії”…

О. Бондаренко. Так. І це прекрасно. Просто, йдучи в ногу з часом, з висоти наших знань дати оцінку твору, образам головних героїв, поглядам автора. Назвати можна її,
приміром, “Біла гвардія” Булгакова і трагедія народу, міста і родини в часи великих історичних потрясінь";.

Або було б цікаво розмістити експонати таким чином, щоб, в залежності від обраної теми, проводити відвідувачів експозицією тим чи іншим маршрутом. Можете провести екскурсію за літературним твором, а можете лише за історією будинку. І при цьому всі існуючі експонати лишатимуться на своїх місцях.

Серед пропозицій щодо нової концепції музею в нас була і така, щоб обовʼязково ввести тему Москви і того, як Булгаков туди прагнув і як вона його в решті-решт скалічила.

О. Бондаренко. Скалічила долю Булгакова не москва - місто, а москва - влада, москва - система, "московство", за визначенням Павла Штепи. Як точно підмітив один, вже сьогоднішній, класик:

"Будешь в Москве –
остерегайся говорить о святом;
Не то кроткие как голуби
поймают тебя,
Безгрешные оседлают тебя,
Служители любви
вобьют тебя в землю крестом".

Питання є? В мене – жодних.

Отже, ще один митець приніс часточку України до російської і, що треба окремо відмітити, до світової культури. Як свого часу Микола Гоголь, або правнук козака Федора Чайки, викреслений нині з репертуару українських театрів композитор Пьотр Чайковський, і тисячі інших вихідців з нашої землі. Феномен України полягає в тому, що вона завжди робила російську імперію людянішою.

А як москва обходиться з митцем – в opus magnum Булгакова серед всього іншого це теж прекрасно описано. Нехай люди читають, а ви дасте фаховий коментар.

Тобто, ця тема має бути тут постійно?

О. Бондаренко. Так, і може бути не лише Булгаков. До речі, ось прекрасна тема для великого проєкту: "Митець і імперія, митець і влада";. От ви – київська точка цього великого проєкту. А долучити можна всі великі міста - культурні центри України: Львів, Чернівці, Харків, Одесу. Імена цих митців ми всі і так прекрасно знаємо.

І останнє запитання. Чи змінилось у вас ставлення до Булгакова за цей останній рік? Вже більше року. От ви у ЗСУ, ви все одно щось аналізуєте. Ви на війні. У вас змінилось ставлення – конкретно до Булгакова?

О. Бондаренко. Абсолютно ні. Вище я поділився з вами своєю оцінкою творчості Булгакова і за що я його ціную. А щодо тези, що нібито за Булгаковим, як і за Пушкіним, прийшли російські танки – я звертаю увагу, що якщо російська культура стала інструментом у руках імперії, то нам не з авторами треба боротися, а з самою імперією. Росія з першого дня незалежності України почала робити все, щоб нас цієї незалежності позбавити – інфільтрацією агентури, корумпуванням наших можновладців, а ті вже, конкретно в сфері культури, створенням всебічних ускладнень українськомовному культурному продукту навіть на законодавчому рівні. І з економічної точки зору все українськомовне було "невигідним". Але, наголошую, важливіше розвивати своє. Нагадаю, досі відсутні дієві механізми імплементації державної політики в сфері культури. Ось над цим треба працювати, закладати підвалини розквіту післявоєнної України. А не боротися з тою чи іншою персоною. Заодно було б незле відновити колишній будинок родини Сікорських на Ярвалу і зробити його ще одним місцем сили українства.

Це ясно, але нерідко наш музей сприймають, як російський маркер, і проблема в тому, що найчастіше наші опоненти не заходять до нас, хоча їх запрошують. Вони бачать тільки обличчя Булгакова, якого вони вважають символом “русского мира” і намагаються його знищити. Яким чином виходити на діалог з такими людьми? І чи варто?

О. Бондаренко. Обовʼязково. І музей має лише один засіб. Це важко, це довго, але як інакше? Ваша місія одна: просвіщати і виховувати свідому, самостійно мислячу людину.

Бесіду провела Ганна Путова, провідний науковий співробітник музею М. Булгакова.