Музей

Музей займається просвітницькою, виставковою, науковою, видавничою діяльністю, проектним менеджментом, створюючи та втілюючи з цією метою оригінальні проекти.

Адреса музею – Київ, Андріївський узвіз, № 13. Будинок – пам’ятка архітектури, містобудування, історії  ( № 651 – Кв. 1888, арх. М. Гарденін).

ПРО НОВУ ВИСТАВКУ «...І РАПТОВО, І ГРІЗНО НАСТАЛА ІСТОРІЯ»

Літературно-меморіальний музей М. Булгакова багато років досліджує київський період біографії письменника, який складає більшу половину його життя. Наші спостереження, дослідження, висновки базуються на багаторічному аналізі широкої джерельної бази, особливо – сімейного архіву, що зберігається в музеї. Булгаков-письменник побудував свій художній світ, свою аксіологічну систему в першу чергу на реаліях Києва, спогадах власного життя. Про що б він не писав, це завжди будуть рецепції Києва, в яких місто – текст, а сам Булгаков – його уважний читач.

Це занурення в Київ, безумовно, відбувалося через походження письменника, коло його спілкування, сімейні традиції, освіту. Київ кінця ХІХ-початку ХХ ст. – це одне з найбільших міст Російської імперії, столиця так званого Південно-Західного краю з усіма відповідними ознаками, де російська мова панувала на всіх рівнях і в усіх сферах життя: в державних установах, у пресі, у побуті тощо. М. Булгаков зростав саме в такому зросійщеному місті, у сім'ї росіян. Усі події початку ХХ ст.: Першу світову війну, Визвольні змагання 1917-1921 рр., зокрема період калейдоскопічної зміни влад, письменник пережив разом зі своєю родиною або у Києві, або, як мобілізований лікар, у різних куточках імперії, про що свідчить сімейне листування, відповідні документи та його твори. Це важливо розуміти, читаючи роман «Біла гвардія», п'єсу «Дні Турбіних» та оповідання київського циклу. Водночас не слід забувати, що ми маємо справу з літературними творами, з художніми образами, тому не варто абсолютно ототожнювати їх із власним життям М. Булгакова та його родини.

Сьогодні творчість Булгакова, особливо його роман «Біла гвардія» і ранні оповідання, викликають в українському суспільстві багато дискусій, особливо в контексті нинішньої російської агресії проти України. Пропонована виставка аналізує, з одного боку, причини несприйняття російською меншістю, до якої належала велика родина Булгакових, «українського питання», з іншого – «залежність» письменника Булгакова від Києва та України у створенні власного художнього світу. Саме Україна стала «культурним донором», завдяки якому народився роман «Біла гвардія», а також одні з найпоетичніших рядків «Майстра і Маргарити». Але сатиричність в описі подій Визвольних змагань робить ці тексти такими, що викликають полеміку. Для чого нам така неоднозначна спадщина? На наш погляд, згадані твори Булгакова є унікальним додатковим джерелом інформації про Київ того часу, про історичні події 1917 – 1923 рр. Проте, слід пам'ятати, що ці художні образи письменник створював вже в іншому просторі, у Радянській Росії з усіма відповідними обмеженнями й табу.

Таким чином, ми маємо можливість спостерігати через призму творів Булгакова трансформацію імперії російської на радянську. Тексти Михаїла Булгакова – свідчення великої епохи, закарбовані непересічним автором, який на власні очі бачив те, про що писав. Киянина, народженого у Києві, широко відомого у світі письменника. Його «іншість» робить ці свідчення ще більш важливими, коли йдеться про критичне мислення, яке сьогодні може допомогти відповісти на запитання щодо причин поразки Української революції 100 років тому, та засоби уникнути їх нині. Тому наша виставка – про історію. Як і в першій чверті ХХ ст., головна історія для нас сьогодні – війна. Ми не лише живемо в умовах війни, ми аналізуємо її та вивчаємо. Події минулого – урок, погано засвоєний нами свого часу. Тому Перші визвольні змагання так потужно нагадують про себе сьогодні. Чому тоді не вийшло, у чому були головні помилки наших прадідів? Як уникнути подібних помилок нині?

Наша виставка – внесок у дослідження історії України тої пори; певною мірою вона є спробою застосування сучасного досвіду в інтерпретації минулого. У меморіальному музеї, розташованому в типовій міській квартирі початку ХХ ст., зіштовхнулися два світи: звичайної київської родини та України доби Перших визвольних змагань. Ці світи доповнюють одне одного, вряди-годи перебувають у конфлікті, або існують паралельно.

Зовнішній світ, проявлений через фактологічні свідчення: предмети, що презентують історію країни того часу – документи, листівки, книги тощо. А світ родини – через збережені сімейні архіви, що розповідають історію одного київського будинку та людей, які жили в ньому. Найбільше свідчень ми маємо про родини Булгакових і Листовничих – окрім автобіографічних джерел, перед нами постають спогади, художні твори – роман «Біла гвардія», оповідання, пов’язані з цим твором, та есе «Київ-місто», в якому Булгаков дуже чітко вказує на початок новітньої історії: «…Легендарні часи урвалися, і раптово, і грізно настала історія. Я абсолютно точно можу вказати момент її появи: це було о 10 годині ранку 2-го березня 1917 року, коли в Київ прийшла телеграма, підписана двома загадковими словами: «Депутат Бубликов».

ІСТОРІЯ САДИБИ:

Прообраз садиби, в якій у 1906 – 1919 роках винаймала квартиру родина Булгакових, з’являється у першій половині ХІХ ст. На акварелі М. Сажина, яка датується кінцем 1840-х
років, можна розрізнити маленький будиночок, що притулився до підніжжя гори
Уздихальниці.

Забудова, яка збереглась до наших часів, почала формуватися у середині ХІХ століття. Спочатку з’явився одноповерховий будиночок з дерев’яним дахом, льохом та флігелем.
Частково перебудований, дім дожив до наших часів – у ньому діє кав’ярня «Під липою». З вулиці і частково з боку літописної гори Уздихальниці ділянка була огороджена парканом з
брамою і хвірткою.

Садиба No18-20 (у 1898 році, коли змінилась нумерація будинків на багатьох київських вулицях, вона отримала сучасний No 13) сформувалась з двох суміжних ділянок; No 18
належала дружині священника Марії Прокоповічевій, No20 – міщанину Івану Мєдвєдєву.

У другій половині 1880-х садибою володів губернський секретар Федір Мєдвєдєв. 4 травня 1888 року Мєдвєдєв продав ділянку Вірі Литошенко, дружині купця 2-ї гільдії
Литошенко Максима. Площа садиби становила 229 квадратних саженів. Нова хазяйка відразу зайнялась доброустроєм. Вона подає прохання про дозвіл будівництва дерев’яного
«двухэтажного на каменном полуэтаже дома». Автор проекту – архітектор Микола Гардєнін. Наступні прохання пані Віри – «разрешить... на строящемся у меня доме
облицовку кирпичом второго этажа», зробити залізний дах, «разрешить постройку флигеля». Оскільки флігель будується біля підніжжя гори, Литошенко просить і отримує
дозвіл на зняття частини схилу, дає підписку про те, що не матиме претензій «на случай сползания горы». Вона самовільно доєднала до садиби частину вільної міської землі,
згодом внесла кошти, і наприкінці 1892 року площа садиби (три будинки та два сарая) дорівнювала 350,5 квадратних саженів.

Головний дім, в якому згодом будуть жити Булгакови, – «смешанный, частию 2-х этажный, а частию 3-х этажный. І и ІІ этажи каменные, третий же этаж деревянный, стены
третьего этажа частию обложены кирпичом, а частию оштукатурены, под железною крышею». У квартирі на ІІІ поверсі, де «комнат 7, передних 2, кухня 1», проживала сама
господиня. У 1902 році Литошенко продає садибу на Андріївському узвозі, 13 почесному громадянину міста Києва Захарію Мировичу, який, ймовірно, вніс деякі зміни до
планування – дерев’яна галерея головного будинку (веранда, де зараз проходять чаювання) перетворилась на скляну. Щорічний дохід, який він отримував за оренду
квартир становив 2892 рублі. Найдорожчою – 720 рублів в рік була та, яку з 1906 року винаймала родина Булгакових.

Восени 1909 року садибу купує інженер, майбутній архітектор Київського учбового округу Василій Листовничий. Вся нерухомість була оцінена у 22 тисячі 250 рублів, головний
будинок – 13 тисяч рублів (оцінка 1892 року становила 7007 рублів 84 копійки). Новий господар з родиною зайняв перший поверх головного будинку, в цій же квартирі No1 у двох
кімнатах розташовувалась креслярська майстерня архітектурного бюро. У підвальному приміщенні містилась бакалійна крамниця купця Шайтера. В середньому будинку жив
генерал Комарницький з родиною, у підвалі була квартира двірника. У третьому будиночку (був розібраний у 1993 році, на його місці зараз літній майданчик) проживала родина
комерсанта Гробинського.

Новий власник зайнявся удосконаленням садиби – розкопав двір під булгаківськими кухнею і ванною і побудував під двором підсобне цегляне приміщення; встановив сходи з
веранди на горище; на горі, яка загрожувала зсувами, насадив кущі бузку й акації, і всю садибу загородив парканом.

У червні 1919 року почесний громадянин міста Києва Василій Павлович Листовничий був заарештований за так звану «контреволюційну діяльність» владою більшовиків. Свій
заповіт, у якому він передає право власності на нерухоме майно своїй доньці Інні Листовничій, писав, знаходячись у Лук’янівській в’язниці. Звідти додому він вже не
повернувся.

Після націоналізації 1919 року, ділянку No13 денаціоналізували у 1922 році, і власниками
садиби стали Ядвіга Вікторівна та Інна – вдова і донька Листовничого. Булгакови
залишили свою квартиру у 1919 році.

Під час Другої світової війни Інна Василівна разом з чоловіком Миколою Кончаковським і сином Валерієм переховували на Андріївському узвозі, 13 від фашистів євреїв Марію
Горбачевську і родину Славензонів. Проте, за спогадами Валерія Кончаковського, мешканці другого поверху – Софія, Лейб, Тойба Каплун загинули у Бабиному Яру. Квартира
No 2 залишилась порожньою, у 1942 чи 1943 родина Інни Василівни переселилась з першого на другий поверх і продовжувала утримувати всю садибу.
У 1951 році нерухомість стала власністю держави, з’явились радянські «комуналки».

Число мешканців в колишній садибі досягало 70, на старих фотографіях бачимо на дверях головного будинку поштові скриньки з номерами 8 і 9. Відбулось значне перепланування
приміщень, наприклад, з’явилася кімната на сходинковому майданчику другого поверху, яку в 1950-ті роки займав відомий шахист Ісер Куперман.

У 1967 році в журналі «Новый мир» надрукували нарис Віктора Некрасова «Дом Турбиных», після чого розпочалось справжнє паломництво на Андріївський узвіз, 13. На
стінах будинку, в якому жив майбутній письменник, постійно з’являлися написи «Дом Булгакова». На той час дім перебував в аварійному стані, потребував капітального
ремонту.

9 лютого 1989 року київською владою підписано указ про створення літературно- меморіального музею М.Булгакова. Мешканці комунальних квартир отримали власне житло, восени 1989 року останньою залишила дім Ірина Кончаковська, онучка Василія Листовничого – рівно через 100 років після завершення будівництва.

Автором проекту реставрації садиби та будівлі майбутнього музею стала архітекторка Ірина Малакова, вона ж і керувала роботами. Найскладнішим завданням було зберегти
другий поверх – меморіальну квартиру. Реставраційні роботи, відновлення планування меморіального поверху було завершено до травня 1991 року, коли минало сто років з дня
народження Булгакова. 15 травня 1991 року перші відвідувачі музею мали можливість відчути простір дому – пройти чистими й порожніми кімнатами квартири, в якій проживав
майбутній письменник з родиною, і в якій він поселив героїв свого першого київського роману.

У травні 1993 року було відкрито п’ять кімнат експозиції, у грудні 1993 – ще дві кімнати. Авторкою наукової концепції музею стане Кіра Пітоєва, художником – Лауреат Державної
премії УРСР Альберт Крижопольський. Виставка побудована на матеріалах з колекції музею М. Булгакова

Літературно-меморіальний музей Булгакова висловлює подяку за допомогу у створенні
виставки та надання фотографій з родинного архіву Тетяні Кончаковській.