ЯКИМ МАЄ БУТИ ОНОВЛЕНИЙ МУЗЕЙ? ОБГОВОРЕННЯ, ЧАСТИНА 2. МИХАЙЛО НАЗАРЕНКО.

Пропозиції щодо підготовки нової концепції Музею. Автор запису: Михайло Назаренко, кандидат філологічних наук, доцент кафедри східнослов'янської філології та інформаційно-прикладних студій ННІФ КНУ імені Тараса Шевченка

Почну з речей самоочевидних. Історія культури України не тотожна історії української культури, так само як українська література не тотожна сукупності текстів, написаних тільки українською мовою. До культури України належать і митці, безпосередньо з нею пов’язані – й то не самим лише місцем народження, а проживанням, тематикою, зрештою, зануреністю в місцеві контексти. Тому частиною культури України є Ісмаїл Гаспринський, Леопольд фон Захер-Мазох, Шолом-Алейхем, Бруно Шульц, але не Джозеф Конрад і тим більш не Антон Чехов.

Булгаков – плоть від плоті Києва початку ХХ століття. Як давно (і блискуче) показав Мирон Петровський, про що би не писав Булгаков, київська топографія – і київська проблематика – незримо постають на його сторінках. Київ для нього – не відправна точка («Киев – родина нежная», як у Вєртінського), а мікрокосм, модель людського світу.

І Київ у зображення Булгакова, звісно, відрізняється від того, яким ми сьогодні його бачимо сьогодні ми. Я не маю на увазі сакраментальне «Київ уже не той». Ні: просто Булгаков, людина імперської культури, зображав місто перших десятиліть ХХ ст. під певним кутом зору, свідомо чи несвідомо ігноруючи те, що, як ми добре знаємо, в ньому було. А герої «Білої гвардії» – і поготів. Ми це маємо усвідомлювати – і усвідомлюємо. Це також частина історії України і культури України. Можна робити вигляд, що цього не було, – але воно було. Можна це засуджувати – і ми матимемо рацію. Ми не можемо собі дозволити дві речі: ігнорувати й відкидати.

Ми не можемо ігнорувати імперську частину київської історії, бо без неї надто багато лишиться незрозумілим. Так само ми не можемо представляти її лише як сторінки героїчної – без іронії – боротьби українців, від кирило-мефодіївців до Євгена Чикаленка, за саме український Київ. Бо це дуже важлива, але не єдина сторінка історії міста того часу. І навіть цю сторінку ми не зможемо оцінити, не уявляючи умов, у яких ця боротьба відбувалася.

Ми не можем просто відкинути Булгакова з тієї простої причини, що він – один із найталановитіших письменників, які писали про Київ. Подобаються нам його тексти чи ні – й естетично, і політично – не має значення. «Булгакова ніхто у світі не знає, і він нікому не потрібен» – фраза того ж рівня інтелектуальності та правдивості, що й «Никогда на таком языке никакой дьявол не говорил. Это его твой этот, как его, Винниченко выдумал». Не будемо в цьому уподібнюватися Мишлаєвькому.

А от що справді потрібно – це реконтекстуалізація. Треба відійти від наївного (і дуже небезпечного) уявлення про «Білу гвардію»/«Дні Турбіних» як повне, адекватне, історично достовірне зображення подій у Києві доби національно-визвольних змагань. Значною мірою це вже зроблено: Київ 1918-19 років для багатьоїх киян – це вже не лише місто, де перебували ТІЛЬКИ Булгаков-Еренбург-Мандельштам-Паустовський, але й Семенко, Курбас, Екстер та інші, та інші. На жаль, в масовій свідомості складна, барвиста, захоплююча і страшна картина тодішнього київського життя часто присутня дуже вузько і викривлено. Київ – та й історія України в цілому – мають бути пізнані, тобто, зрештою, деміфологізовані. «Міф» цілком може існувати паралельно – тільки його не треба плутати з реальністю, як король Артур існує поряд із дослідженнями Британії VI століття, а мультфільми про козаків Дахна – поряд із сучасними працями про заснування Січі. Дослідження реального Києва – і реального Булгакова – можуть і мають бути критичними, але перш за все об’єктивними. Ані примітивної апологетики, ані ще примітивнішого «комсомольского задора».

Чи потрібні сьогодні тексти Булгакова? На щастя, ми живемо в країні, де кожен може обирати своє коло читання. На моє глибоке переконання, неукраїномовні діячі культури України мають бути і в шкільній програмі. З важливим застереженням: принаймні на час війни (а там побачимо) російської літератури у школі бути не може. У випадку Булгакова парадокс, звісно, в тому, що його най-найбільш київські тексти для школи геть не придатні (за винятком хіба позаідеологічних описів міста). Але література й не твориться «ad usum Delphini», «для дітей». Ось, і таким було наше місто, і такою була наша країна, ось наскільки складна наша історія – і по-справжньому дорослими є ті, кого цікавить пізнання цілісності, а не зручно відібраних шматків, узгоджених з певною, навіть найпрогресивнішою ідеологією. Наша культура достатньо доросла, щоб бачити себе – і все навколо себе – в повному обсязі, без купюр і замовчувань.