Працюємо: Середа-Неділя з 12 до 18. Каса музею до 17.15
Екскурсія до музею Булгакова
Замовлення екскурсії
з гідом
Обрати дату
Обрати час
Тип та кількість квитків
*В екскурсійній групі одночасно можуть бути присутніми не більше 6 чоловік
Контактні дані

Загальна інформація

{{ customer_name }}

{{ customer_phone }}

e-mail: {{ customer_email }}

Дата відвідування: {{ printDate }}

Час відвідування: {{ order_time }}

Тип та кількість квитків: {{ printTickets }}

Екскурсійне обслуговування сплачується додатково!

Ваше замовлення
№ {{order_id}} прийнято.


Дякуємо за замовлення! Ми зв’яжемось в разі змін.


Якщо ви бронюєте екскурсію саме в день свого візиту — обов‘язково підтвердіть бронювання, зателефонувавши: +380444253188

{{ printDate }}

{{ order_time }}

{{ order_type }}

{{ printTickets }}

До сплати: {{ total_price }} грн.
Екскурсії
з аудіогідом
Без попереднього бронювання!

Ви можете відвідати музей у наступні години:
11:00, 11:30, 12:30, 13:00, 13:30,
14:30, 15:00, 15:30, 16:30

Додаткова інформація за телефоном:
+380 (44) 425-31-88

Підтримати музей

Переказ на рахунок БФ "Фонд сприяння діяльності літературно-меморіального музею М. Булгакова в місті Києві" є благодійним внеском та не повертається платникові.

Кожен внесок — допомога у реалізації проєктів, спрямованих на розвиток культурного середовища Києва (орієнтовна сума сбору — 100 000 тис. грн). Ми віримо, що музей — це хаб, де має бути комфортно кожному, тому й далі плекатимемо традиції Дому: музичні вечори, тематичні виставки, ексклюзивні формати екскурсій, чаювання на веранді, тощо.

Дякуємо за підтримку!

100 грн.
Сума пожертви
200 грн.
Сума пожертви
500 грн.
Сума пожертви
1000 грн.
Сума пожертви

ЯКИМ МАЄ БУТИ ОНОВЛЕНИЙ МУЗЕЙ? ОБГОВОРЕННЯ, ЧАСТИНА 3. ВЛАДИСЛАВ БЕРКОВСЬКИЙ

06.02.2023

Продовжуємо обговорення майбутньої оновленої концепції музею. Сьогодні пропонуємо увазі шановного товариства роздуми виконавчого директора Українського культурного фонду, історика, архівіста Владислава Берковського.

Ми живемо в контексті страшної повномасштабної війни, і зрозуміло, що під час цих подій з'являється бажання зробити ревізію історії. Тому ми бачимо, як повертається інтерес до особистостей, що присвятили своє життя Україні. Ми бачимо, як на наших очах формується новий пантеон героїв. Це нормальний процес, оскільки під час війни потрібні герої. Тому складаються легенди, міфи, і це також є частиною історичної пам'яті. Але ж у дійсності історія є реконструкцією правди. І що робити зараз з тими, хто не вписується до цієї новітньої концепції, з аутсайдерами, які тим не менше тісно пов'язані з історією нашої землі? Як-от Михаїл Булгаков, про якого можна відверто сказати, що він в жоден спосіб не пов'язаний з українською літературою, мало пов'язаний з українською культурою як такою, але тісно пов'язаний з історією України. Булгаков, який з часом став всесвітньо відомим письменником, більшу частину свого життя прожив у Києві. Він був тут сформований. Але людина, яка жила 100 років тому, у середовищі в першу чергу російськомовному, нині здебільшого не відповідає запиту українського суспільства. Яким ви бачите концептуальне розв'язання цієї проблеми?

В. Берковський. Почнімо з поняття реконструкції історії. Реконструкція історії, яку ми проводимо – це реконструкція не правди чи дійсності, а нашого бачення тих, чи інших подій через відомі нам факти. Тому що навіть коли професійний історик працює з джерелами, він має враховувати, що джерело – це є певна історична подія, подана через призму чийогось бачення – чи це буде секретар, який писав документ, чи це буде, наприклад, протокол якоїсь наради – у будь-якому випадку ми бачимо події, трактовані іншими людьми. Ми не бачимо реалій, адже реалії надто багатогранні. Коли ми звертаємося до постатей, які “не вкладаються в історичну канву” (по-перше, я взагалі не сприймаю таке поняття як “не-вкладання в історичну канву”), маємо пам'ятати, що історія України багатогранна та багаторівнева. Нам потрібна ідеальна “українська” Україна? Ну що ж! Викиньмо усе що не пов'язано з українською культурою та українською нацією. Викидаючи Булгакова також давайте викинемо, наприклад, Адама Міцкевича, Юліуша Словацького (як питомих поляків, що не були носіями української культури; а брат Міцкевича до того ж викладав в імперському навчальному закладі – університеті Святого Володимира). Давайте викинемо Голду Меїр, та й загалом усіх євреїв, які народилися на території України і насправді до неї самої та її історії ніякого відношення не мають (хоча ми і хвалимося ними). Згадаймо Ігоря Сікорського. Ми цінуємо його, ні в якому разі не хочемо втратити свого права на його всесвітню славу, називаємо на його честь аеропорт, надаємо його ім'я Національному політехнічному університету України… Однак. Чекайте, а чи визнавав він себе українцем? Ні. Жодної України для нього не існувало, як і окремої української нації. Цитату з його листа на цю тему навіть включено до української Вікіпедії: “Мій рід, який походить із села на Київщині, де мій дід і прадід були священниками, є чисто українського походження. Одначе ми вважаємо себе росіянами як виходці з однієї з частин Росії, уважаючи український нарід інтегральною частиною Росії так, як Техас чи Луїзіана є інтегральною частиною Сполучених Штатів”.

Інший предмет гордості сучасної України – Казимир Малевич – чи визнавав він себе українцем? Давайте підемо далі. Хто у нас займався становленням ідеї “Москва – третій Рим”? Чи часом не Феофан Прокопович, вихованець Києво-Могилянської академії та один з провідних українських (а точніше, руських) релігійних діячів?... Очевидно, що за сучасних умов нам потрібен свій героїчний пантеон, який приходить на заміну російському імперському та радянському, але викидати з національної історії всіх інших, хто не вписується у його концепцію – це неправильно. Ми нікуди не дінемося від того, що Київ початку ХХ ст. складався з різних національних громад, з різних політичних рухів. І кожна з цих громад і кожен з цих рухів мали свою історію, свої напрямки діяльності і т. д. Оце все загалом і є історія.

Інше питання, що саме ми вкладаємо у саму ідею збереження пам'яті про Булгакова. Якщо це пострадянський наратив з елементами канонізації його образу, то, очевидно, такий підхід буде не лише неактуальним, але й антидержавним. Але якщо використати широкий підхід включення до української ойкумени всіх, хто впливав на її історію – то тут, зокрема, стосовно літератури доведеться визнати, що на цій землі народилися і зросли як українські, так і інші письменники – зокрема, російські, які були елементами російської культури, що своєю чергою була частиною у даному випадку культури Києва. І ось цікаве питання, що вплинуло на формування окремих представників російської, польської чи інших меншин, що вони відчули себе українцями?

В цілому скажу головну тезу – ми не можемо собі дозволити викинути з нашої історії т. зв. “негативні” впливи інших етнічних спільнот. Ми маємо їх пам’ятати та досліджувати. Наведу простий приклад. Польща – країна, яка вважається дуже монолітною, зокрема, релігійно-монолітною, ідейно-монолітною; країна яка має дуже негативний досвід співжиття з росіянами та їх культурою. Тим не менше, вони досліджують діяльність росіян в Польщі. Ось мої колеги з університету Марії Склодовської-Кюрі у Любліні професори Артур Гурак та Кшиштоф Лятавець написали низку робіт на тему “Російська присутність у Польщі”.
(Посилання на матеріали: https://www.academia.edu/60451265/Russian_Governors_in_the_Kingdom_of_Poland_1867_1918_). У цих роботах описується діяльність російських органів влади на території Польщі. При чому автори показують як в основному негативні, так і декотрі позитивні риси цієї діяльності. Це правильний підхід до вивчення історії. Так само і нам треба зрозуміти, що відкидання “російської” частини нашої історії рівноцінне відрізанню частини якоїсь з кінцівок тільки тому, що вона нам з якихось причин не подобається, або її зігнуло паралічем.

Нашому музею часто закидають, що, мовляв, нам не вистачає критичного погляду на Булгакова. Чим, на вашу думку, є критичне ставлення до історичної постаті?

В. Берковський. Мені також завжди було цікаве це питання. Мені легше, наприклад, сформулювати, що таке критичне ставлення до, скажімо, Миколи Островського, оскільки він є більш зрозумілою постаттю, як комуністичний діяч, співробітник сумнозвісної ЧК. Якщо ж ми звертаємося до Булгакова, то давайте будемо відверті – що ми можемо у ньому покритикувати? Його погляд на Київ? На Українську державу? Ну так, мабуть, він не дуже позитивно ставився до української державної ідеї. Але чи могло бути інакше в сина київського цензора по внутрішній цензурі, який цензорував українську літературу? Отже, були, були антиукраїнські погляди. І що далі? Я не розумію, коли від письменника, який помер у 1940-му році, переживши Першу світову війну, тиск та переслідування з боку радянської держави, і який виїхав з Києва у 1919 р., вимагають сформульованої думки про Україну – при чому так, ніби він є нашим сучасником.

Станом на зараз ми маємо доконаний факт. У Києві є музей Михаїла Булгакова. І тут виходів є два: або музей залишається персонально музеєм Булгакова, або він має розширяти свою концепцію і показувати сім'ю Булгакових та інших київських обивателів у контексті часу, в якому вони жили у цьому будинку, масштабних історичних подій, історії представників інших народів та інших верств населення Києва того періоду.

Нагадаємо, що сам будинок музею зберігся саме завдяки тому, що у ньому народився письменник, який ще наприкінці 1980-х років набув гучної слави за кордоном. Представники делегацій різних країн, що приїздили до Києва, просили показати їм будинок, де жив Булгаков. З іншого боку вже самі кияни писали листи до міської влади, просячи зберегти будівлю – саме через те, що у ній жила сім'я Булгакових. Так дім вдалося врятувати, попри те, що на той період він перебував в аварійному стані. Саме завдяки Булгакову цей будинок не лише вцілів, але й отримав статус пам'ятки. Нищення суті музею викличе щонайменше здивування світової музейної спільноти, оскільки такий крок є вкрай непрофесійним.

В. Берковський. Давайте виходити з першого. Цей будинок є зразком архітектури Києва певного періоду. Інтер'єр є зразком інтер'єрів того ж періоду. В такому ж інтер'єрі жили Грушевський, Винниченко, Старицький (до речі, ваш музей за змістом і концепцією перегукується з Музеєм видатних діячів української культури). Такий будинок є класикою. І відкидання змістовної суті самого музею лише призведе до пустки та руйнування його сприйняття. Але оскільки Булгаков нині є тригером для певної частини суспільства, а без нього цей музей втрачає суть – то найкращим способом зміни концепції є приєднання сюди історії інших осіб, в одному часі з якими у Києві жив та діяв Булгаков. На основі цього музею, зокрема, можна показати, як відбувалася інтелектуальна боротьба за Київ. Це щось подібне до музею Української революції у Педагогічному музеї, але тут є можливість створити атмосферу, у якій жили люди, влитися у цей час, зануритися у нього; створити істинно європейську концепцію, від якої не віяло б пафосністю дрібного провінційного музею. Від такого музею хочеться кулуарності та тематичності. Такий музей я б навіть відніс до контрпропаганди. Тобто, наприклад, поруч із текстами Булгакова про окремих діячів української революції подавати об'єктивну інформацію про них. І якщо концептуально то завдання музею показати добу 1917-1918 р. р. через призму камерності, через звичайну київську родину.

Особливе місце я б приділив у цій експозиції питанню Києва і киян в Українській революції. І постать Булгакова саме як киянина, одного з киян, зі своїми поглядами – стає знов цікавою і сприймається як історія людини, яка жила у цій революції зсередини. Це саме стосується і цілої його сім’ї, як типової інтелігентної київської сім'ї того часу, не заангажованої, однак, якимось особливим чином до політичного життя міста і країни, не зануреної окремо до жодного з соціальних, або національних рухів, ситуативно вимушеної брати участь в історичних подіях, у яких довелося жити та наново встановлювати свої світоглядні позиції її членам.

Сім'я Булгакових була різноманітною, кожен з дітей самостійно робив свій світоглядний та політичний вибір у період воєнних та державних змін й випробувань так само, як зараз це роблять члени нинішніх українських сімей. В умовах війни з РФ вони переживають не раз тяжкі кризи стосунків (адже в одній сім'ї можуть бути герої-оборонці України, бійці армії ДНР, ультраправі українські націоналісти і особливо затяті любителі “руссього миру”). Показати схожість наших переживань, виборів, рішень через призму української історії 100-річної давнини, використавши як інструмент історію конкретної сім'ї – було б гарним рішенням для майбуття музею.

Бесіду провела Людмила Губіанурі.

 

Читайте також