ЯКИМ МАЄ БУТИ ОНОВЛЕНИЙ МУЗЕЙ? ОБГОВОРЕННЯ, ЧАСТИНА 6. БОГДАН МОТУЗЕНКО

Продовжуємо обговорювати майбутню нову концепцію експозиції музею. Цим разом нашим співбесідником став Богдан Мотузенко, кандидат соціологічних наук, засновник “Project Bureau”.

Богдане, ми дуже раді, що ви завітали до нас, тому що ви – давній друг музею, ви в курсі нашого життя й до війни, й під час війни. Свого часу, коли ми проводили конференцію у 2016 р., а вона мала дуже сучасну назву – “Ідентифікація. Місце. Час”, ми вже піднімали питання, які і сьогодні постали перед Україною. Вже тоді було очевидно, що музею треба надавати нові сенси, створювати нову концепцію. Друга причина, чому важливо, що нині прийшли саме ви – люди, які приходили до нас, так чи інакше пов'язані зі сферою культури, з мистецтвознавством, культурологією, дисциплінами доволі емоційними. У вас же абсолютно інша зброя, ви можете фахово аналізувати ситуацію і знаєте, яким чином дослідити саме цю проблему – колонізаторської і постколонізаторської спадщини. Адже це стосується не лише Булгакова. Наприклад, зараз ми чуємо про те, що хочуть закрити музей В. Короленка. Хотілося б почути вашу думку про те, як з цим працювати.

Б. Мотузенко Дякую! Мені цікаво про це говорити - я читав усі твори Булгакова і дивився усе, що було за ними знято. І у моєму знайомстві з Булгаковим навіть присутній етап, який умовно можна назвати “деколонізацією", коли ми поступово розстаємося з певними міфами і стереотипами, нав’язаними минулим. І якщо говорити про оновлену концепцію музею, нам треба це розуміти.

Спочатку, читаючи Булгакова, ми існуємо всередині ще радянської, потім російської культури, немовби так “як це повинно було би бути”. Але ми точно відчуваємо (навіть дивлячись радянський фільм “Дні Турбіних” 1976 р.), різницю російської і української культур, їхню специфіку, самобутність, інаковість. Просто тому,  що нас позначають там, в Росії іншою культурою, наскільки б не був розвинений міф про братерство народів. Ця дивна інаковість і в ставленні героїв до українського (про це далі) і російських акторів до українського контексту (навіть вихолощеного політично) різала вухо мені, ще піонеру, просто тому що ця мова, культура була моїм повсякденням навіть у цілком “зросійщеному” Києві. Але вже примушувала сумніватись у правильності радянської (і навіть російської) світобудови.

Далі ми відчуваємо захоплення від того, що події в Києві різного часу так чи інакше бувають пов'язані з подіями, описаними в творчості Булгакова. Це занурення у те, що відбувається спочатку під час Перебудови, змінюється світ навколо, змінюються певні оцінки і ми разом з героями “Днів Турбіних”, “Білої гвардії” занурюємося у ці зміни, відчуваємо їх на собі. Наприклад, у часи Майдану, коли я ходив через Андріївський узвіз, оскільки це був один зі зручних шляхів для евакуації людей з Майдану повз міліцейські патрулі, я постійно подумки цитував Булгакова, навіть не звертаючи уваги на музей. І зараз, у ситуації війни та повної зміни світогляду, ми відчуваємо, що все це схоже на події, описані Булгаковим у його творах, а також на його власну біографію.

Періодом зміни уявлень про письменника було для мене читання його біографії. Так само, як біографія Гоголя, життєпис Булгакова справив на мене враження. Я у чомусь розчарувався, щось зрозумів, відчув щось нове. Подібно біографія Булгакова, як людини, що пізніше поїхала до Москви, та членів його сім'ї, справляли на мене враження і примушували переоцінювати його творчість. Зараз, коли агресія Росії спричиняє неймовірні зміни і серед людей, які завжди були україноцентричними, і серед тих, хто раніше розмовляли російською мовою, а тепер принципово перейшли на українську, і серед тих, хто від початку і до останнього почувалися приналежними до російської культури – відчуваються тектонічні зміни, що є і у Булгакова, і примушують нас переоцінювати його творчість. У цьому розумінні я відчуваю, що ці зміни варті існування музею, потребують його, потребують нового представлення Булгакова як особистості, як автора, й одночасно історичного періоду в якому він діяв та творив, а також сьогодення. Цей музей мусить існувати принаймні з чотирьох причин.

1. Це – всесвітньо відомий автор, який належить Україні. Навіть при усіх звинуваченнях на його адресу. Він володіє таким багажем письменницької відомості і одночасно таким матеріалом (позитивним та негативним), який дозволить нам багато чого розуміти та пояснювати світу і українцям. І віддавати його росіянам – погоджуватись з їхніми наративами. Булгаков не набагато кращій за інших але потрібний для розуміння всього що відбувалося з нами. Його доля подібна до долі Гоголя, який свідомо влившись до російської культури, та ще й щиро підносячи її, тим не менше тікав від неї і навіть, ризикну сказати, помер в результаті психосоматичних переживань. А Булгаков поїхав до Москви і не зміг винести ні комунізму у тій версії, в якій він був, ні формату життя, у якому існувала московська культура. Крім комунальних квартир і образів безладу, жорстокого снування серед революційного пролетаріату, думаю, йому було некомфортно існувати навіть у тому стилі життя, в якому перебувала Москва і російська культура навіть без більшовицького перевороту. Булгаков у цьому сенсі – письменник з унікальним досвідом, з унікальною біографією, і міграція на Схід не принесла йому ані щастя ані комфорту. Хоча дала поживний матеріал для розвінчання Москви.

2. Булгаков створив героїв, які мешкали тут (у цьому будинку). У світі дуже мало музеїв, де герої прив’язані до певного місця (найвідоміший приклад – Бейкер-стріт). Крім того це місце пояснює настрій героїв,  їхню поведінку, вплітає їх до канви подій, що відбуваються тут. Бо у повністю російськомовному Булгакові ми можемо відчувати і відголоски української мови, і специфіку української вимови, граматичної побудови речень, акцентів, які робляться на навколишній світ. У Булгакові ми бачимо присутність української культури, незважаючи на те, у який спосіб він сам контактує з нею. Ми мусимо усвідомити, що власне він представляє собою частину української культури, яка існувала і функціонувала у Російській імперії. Ми ж не можемо стверджувати, що українською була лише та культура, яка була в абсолютній опозиції Російській імперії. яка була в абсолютній опозиції Російській імперії. У нас і Котляревський, і Гоголь були імперськими чиновниками. Це не применшує їхньої українськості, крім випадків, якщо ми будемо говорити про національно-визвольну боротьбу. Через те, що Україна зараз знаходиться всередині боротьби, ми менше цінуємо усіх тих, хто не наважився боронити її і не наважився ставати на бік її культури.

3. Ми розуміємо, що крім того, що тут жили герої – тут жила родина. Важливим є переплетіння героїв з родиною, цей елемент автобіографічності у творчості Булгакова, переживання усього того, що відбувалося в родині (а мало, хто знає, що серед його родичів були люди, прихильні Україні). У сім'ї були також люди, що поїхали на еміграцію; сам він поїхав до Росії. Сукупність тих доль, які змішалися у цій родині і в цьому будинку, є дуже показовою для того, що відбувалося з нашою культурою, з нашою історією, що відбувалося на зламі епох з людьми, які населяли Київ. І щоб розуміти характер визвольної боротьби, перетворень нації, які тривали в тому числі, особистих змін, що переживали тогочасні люди – треба приймати і демонструвати різних героїв того часу.

4. Визвольні змагання українського народу 1917–1922 рр. – це те, що Булгаков описав тут, і те, що ми повинні розуміти з усіма протиріччями, які існували в ті часи. Так чи інакше, Центральна Рада не змогла втримати владу. Так чи інакше гетьман Скоропадський зі своїми перевагами і недоліками не зміг збудувати країну, потрібну народу. З цих же причин спочатку переміг Скоропадського, а потім втратив владу Петлюра, який не зміг згенерувати нове українське суспільство. Для нас важливе розуміння цих подій з позицій одних з героїв, людей, які були присутні тут, і власної біографії Булгакова, оскільки разом вони чудово представляють (разом з міфами та маніпуляціями!) всі протиріччя, що існували тут у 10-ті роки ХХ сторіччя – незважаючи на те, що ми можемо сперечатися з цими героями, історичними особами; ми можемо заперечувати той, чи інший вибір членів сім'ї Булгакових; але ми мусимо мати культурне різноманіття, історичне різноманіття, щоб краще розуміти, чому у нас тоді не вийшло і чому у нас зараз має вийти.

Звертаючись лише до героїчних подій нашого минулого, ми перетворимося на ерзац Російської імперії – лишень сучасного штибу, яка виходячи виключно з певних людожерських імперських цінностей, спокійно знищує шляхом експансії в Україну – саму себе. Перетворюючись на тих, хто або героїзує історію, або замикає її на конкретних цілях, не допускаючи жодного діалогу – таким чином повторює помилку сторічної давнини, відкидаючи протиріччя, що існували тоді між кількома українськими урядами. Результатом цього стала загибель Української держави під дією терору комуністичної та імперської Росії. Зараз ми розуміємо завдяки в тому числі Булгакову, що Росія і тоді поєднувала в собі ті дві причини для експансії, і тоді принципово жорстоко розправлялася з будь-якими проявами інакшості в Україні. Саме тому Україна тоді не відбулася як держава.

5. І звідси випливає ще одна причина для існування музею – це як раз сучасність. Не знаю прикладів такого унікального зосередження подій в одному місці, яке б зараз давало таке сприйняття сучасності, яку ми переживаємо – крізь того, що відбувалося сто років тому. Байдуже, що читаючи Булгакова, ми сприймаємо це через долю російських офіцерів, російської інтелігенції. Ба більше – саме те, що ми бачимо перетворення 1917-1919 рр. їхніми очима, можемо пояснити їхню долю, побавитися у майбутнє, коли приміром, Мишлаєвський буде воєнспецом у РККА, а потім його у 1930-ті спокійно поставлять до стінки, або він вимушений буде перетворитися на злочинця-зрадника, щоб вижити у тій системі. Ми можемо уявити долю Шервинського, який стане оперним співаком, і якого так само підсидять за його офіцерське минуле у найближчі п'ять-десять років. Щоб зрозуміти це, ми мусимо через долі тих людей зрозуміти кривавість, страх і неприродність радянської влади, яка досі лишила свій слід у нашій культурній поведінці (бо ми інколи діємо так, як діяли радянські ідеологи і свою українську культуру ми інколи стверджуємо зараз у традиціях діячів радянської культури).

З іншого боку ми мусимо дивитися на цих героїв і розуміти біографію Булгакова саме з цієї точки зору, розуміти, як російське офіцерство і російська інтелігенція втратили все, все програли. І нехай знамениті і багато разів цитовані “кіт і кот” – не ображають українського читача; вони навпаки, ілюструють сьогодні найвиразніше, що росіяни нічого не розуміли і не розуміють в Україні – подібно до нинішнього “паляниця і пательня”. А Явдоха з молоком – не класове/національне приниження, а національне безсилля російської царської повістки. Це була єдина ознака, за якою у радянський час був дозволений Булгаков, тому що у кінцевому підсумку його твори демонстрували програш царської Росії, нестійкість, нездатність опиратися ні народу,  з якого “всі побігли до Петлюри” (і це викликало розгубленість для російської інтелігенції, що асоціювала себе з імперією), а з іншого боку – перед потугою червоної сили, яка все зносила на своєму шляху. Біда цієї інтелігенції була в тому, що вона не здатна була зрозуміти, як це Явдоха і умовні мужики перетворилися з тих, хто їх обслуговував на тих, хто підняв їх на вила. Треба визнати, що цього не розумів і Скоропадський, який навіть аналізуючи минуле на еміграції, так і не збагнув, чому одна українська держава програла іншій українській державі. І лише наджорстокий неприродний терор комуністів став причиною тому, що цей програш пішов так би мовити “на користь” диктаторському режиму.

Ми розуміємо, що сьогоднішнє буття музею є прямою ілюстрацією для переживання, розуміння 1917-1919 рр. і насамперед сьогодення. Щоб не повторити тих помилок, які було зроблено тоді, щоб не пережити тих крайнощів, які тоді завадили гуртуванню нації і завадили створенню держави, яка б могла через об'єднання протистояти комуністичній навалі. Можливо, музей за кожною з цих причин окремо може бути дискусійним. Ми можемо говорити, що не варто музеєфікувати людину, яка ніби то демонструє колонізаторську візію київського буття. Ми можемо казати, що Булгаков найбільш популярний саме в “руському мірі”, і через це відчувати до нього відразу. Ми можемо казати, що достатньо інших музеїв і майданчиків, на яких можна переосмислювати тогочасний український світ, починаючи від Першої світової війни і закінчуючи Музеєм Визвольних змагань, або у якихось інших музеях, які з'являться загалом і будуть ще більше підкреслювати жахливість комуністичного світу – але у разі поєднання усіх описаних вище функцій і обставин, цей музей залишається унікальним. І “російськість” Булгакова тим більше необхідна щоб мати змогу оцінити людину, яка не ставши українцем, не стала і росіянином, не змогла стати і радянською людиною, і не обрала собі, між іншим і долю захисника імперії, як би йому (слідом за його персонажами) не приписували цієї ролі.

У цьому ключі я можу постулювати кілька тез.

1. Я чудово розумію, що захоплення Булгаковим наприкінці радянської влади було пов'язане з тим, що це була перша дозволена альтернативна реальність. Тогочасні читачі Булгакова – це були люди, які сприймали світову культуру, очікували не лише пропагандистську літературу, але й образи, які допускали щось інше, новітнє. Саме тому Булгаков був надпопулярний. І ця популярність з початку ХХІ ст. почала трошки зменшуватись. Це об'єктивна обставина. Але незаперечною є й інша – любов до Булгакова не зникла. Він залишився популярним, він передавався, продовжував своє існування Він залишився популярним,   продовжує своє існування і в Україні, і за кордоном. Нещодавно радник офісу Президента України порадив Ілону Маску “не читати російських газет”. А днями я побачив, як героїня читає “Майстра і Маргариту” у шведському фільмі “Людина на ім'я Уве”. Ці цитати виходять з нас з одного боку тому, що ми серед них виросли, з іншого – тому, що вони є влучними й ілюструють універсальні речі, як і годиться класиці.

2. Інтерес до Булгакова буде спадати, тому що відкриється величезний пласт нової якісної української та світової літератури. Зараз у сучасності повно молодих прогресивних людей, які читають дуже багато, але, наприклад, не читали “Трьох мушкетерів”. Тому що ми жили у дефіциті літератури, де якісного читання, крім “Трьох мушкетерів” і “Шерлока Голмса”, майже не було. За цих умов в умовах літературного буму, який зараз переживає Україна, популярність Булгакова буде зменшуватись. В тому числі тому, що зараз усі переживають об'єктивну відразу до всього російського. Це не лише травма, це усвідомлення шкідливості багатьох наративів російської культури, яка при всьому лібералізмі, якось лишає українське питання поза дужками, або природно  трактує українське питання як колонізаторське. Тому за цих умов єдиний вихід для України – це повний розвал Російської імперії. Ідеологічний розвал, тому що якщо Росія залишиться у своїх межах, вона так само вважатиме свою поразку підступами Америки, не-здібностями Путіна, чим завгодно, крім власної невідповідності, продовжуючи тим не менше, відтворювати своє ставлення до інших земель через колоніальні твердження. І вона відновить свою експансію через 10, 20, 50 років. Це – окреме питання. Але ще це одна з причин того, що ми мусимо розуміти російську культуру, їхні усвідомлені і підсвідомі внутрішні позиції та формулювання, що характеризують російську імперськість. Чому ще зараз відсторонюються від Булгакова? Тому що безперечний геній Бродський, заслужений нобелевський лавреат, людина, яка неперевершено володіла словом та сенсами, чомусь написав “На незалежность Украины”. Чомусь Пушкін зі своїм молодим бунтарством, з роками став все більше наближатися до престолу, і в решті решт написав те, що читав сучасний міністр Лавров на телебаченні (“Клеветникам России”). І це враження, яке в багатьох відіб'є бажання навіть торкатися Булгакова в тому числі. Але Булгаков має ті переваги, що він є ілюстрацією історичних подій, які так важливі для нас зараз. Ми можемо довго сперечатися на тему того, наскільки він був монархістом, наскільки їхня сім'я жила всередині бульбашки російської інтелігенції, але виявляється, не так уже й у середині бульбашки. Виявляється, переживання буття письменника в Москві було для нього більш травматичним, ніж, якби він, можливо, лишився тут.

Ольга Зайченко, яка також була в нас на одному з круглих столів, дуже правильно це сформулювала: якщо говорити про його самоідентифікацію, то це киянин, який не став москвичем.

Б. Мотузенко Абсолютно вірно. І усі ці приклади є ілюстративними тому, що вони поєднують багато обставин, у яких ми перебуваємо сьогодні. Непримиримість і майже взаємна ненависть (я зараз говорю не про політиків) людей-петлюрівців, людей-прихильників Центральної ради, прихильників Скоропадського (а він також прихилив до себе як раз частину колишньої російської, або зросійщеної інтелігенції) – це та сама непримиримість адептів Порошенка і Зеленського нині. Це все обставини війни та карколомних перетворень світу, які відобразив Булгаков. Ненависть Тальберга до Турбіна може зчитуватись у кількох вимірах. І ми можемо спокійно допустити, що не такий уже й поганий Тальберг, як певний типаж, суспільний образ – сам по собі він має свою позицію, і було б непогано переписати події того часу з точки зору його світогляду. Бажання зрозуміти мотивацію окремих героїв, наштовхує на думку про те, що непогано було б потрапити до голови кожного з них. Кожен з них обирав свій шлях і свою позицію.

Ми мусимо розуміти ще кілька характерних прикладів для української культури, які необхідно ілюструвати через Булгакова. Можна продемонструвати, як література може бути зброєю. Те, що пережив і описав Булгаков – це було так само психосоматичним, як і те, що переживав Гоголь. Скільки б він не намагався йти на відверті компроміси (п'єса “Батум”) – це закінчувалося нічим. Він був нездатний до відвертих компромісів, але декотрі акценти і у п'єсі (“Дні Турбіних”), і у романі (“Біла гвардія”), розставлені відверто на користь радянської влади, явно були результатом необхідності виживання. І часто можна відкреслити, наприклад, явно штучні фрази, які виключно для радянського цензурного протоколу проговорює Турбін. Наприклад, “у нас є лише два ворога”. Тому що радянська влада у той час найбільше переживала, щоб на цій території не з'явився третій ворог – український визвольний рух. І тому ця фраза була вставлена туди не даремно. Цього не треба соромитись. Це подібне до Гоголя, який у першій редакції “Тараса Бульби” лише двічі згадував слово “російський” – “російська бояриня” і “російський тулуп”. А після того, як цар дав йому гроші на подорож до Італії, у новій редакції повісті слово “російський” стало звучати близько 30 разів, з'явився “російський цар” – все те, що Бортко, знову, через 200 років, перетворив на зброю. І це нам теж треба демонструвати на прикладі Булгакова. Бортко взяв допущення і компроміси, які дозволив собі Гоголь, отримавши стипендію, і перетворив їх на вигуки, що з надривом повторює козак-Боярський: “русский царь!”, що в Україні вже і на той час сприймалося диким і фальшивим. І це дозволяло нам з екранізації Бортком “Тараса Бульби” віддалятися від російської культури. Хоча ми і говоримо про український твір “Тарас Бульба”, про українського автора Миколу Гоголя, але виконання, акценти, підкреслені слова і вирази приводили до того, що в сучасності ми відчували їхню дику фальш через екранізацію. Це – дуже тонкі матерії, і це – частина відповіді, чому Україна у лютому 2022 р. не здалася за три дні. Тому що, незважаючи на багато обставин, ми психологічно з 2014 р. були готові до війни, і у 2014 р. ми були більше готові до війни, навіть не очікуючи Криму. Оці всі обставини важливо розуміти. Література може бути зброєю. Ми розуміємо, що система може поламати людину, або людина може піти служити системі. І це теж повинен ілюструвати музей. Ми можемо проілюструвати розкол в родинах, який відбувався і тоді, і зараз, коли люди опинялися по різні боки барикад, і були переконані, що їхній візаві ну точно діє неправильно! І оця непримиримісь, яка діє не лише у нашому середовищі – це є в тому числі ілюстрація подій 1917–1919 рр., і тих подій, що ми переживаємо зараз. Дуже важко українській культурі визнати правоту свого опонента. Якщо ми ставимося погано до політика, то не можемо визнати бодай найменших його позитивних рис. Те саме відбувалося у Києві в ті роки, коли тут жив Булгаков. На його прикладі  можна ілюструвати саме “бульбашку” – кремові штори і абажур – це як раз про неї. Це спосіб для людини початку ХХ сторіччя без “Фейсбуку” виключити себе з того, що відбувається навколо. Це і певного роду травма, коли ми знаходимося під тягарем війни, і хочемо з цього стресу вийти, і певна ідеологічна переконаність багатьох людей у тому, що “я ні в чому не беру участь”.

І останнє, чому цінний для нас Булгаков, і у цьому сенсі він є дуже показовий для України. Він чітко показує найгірші культурні практики, які існували в Москві за комуністичного часу. Він, можливо, і шукав російську культуру в Москві, але точно її не знайшов. І тому, що там уже панувала радянська влада, і тому, що російська культура в Москві – це зовсім інше, ніж та російська культура, яку ми собі уявляємо в Україні, Киргизії, Вірменії, Грузії і т. д. Найкращі вчителі російської літератури за часів Радянського союзу були саме поза Росією. Росія вважала свою літературу, музику, живопис своєю власністю і часто не знала їх так, як знали це люди, які намагалися стати частиною цієї культури. Ці прекрасні міфічні цінності російського офіцерства, “руської душі” і т. д., часто на наших землях були більш активно відтворювані, ніж у самій Росії. До речі, чому ще так важливий кіно-доробок, пов'язаний з творчістю Булгакова. Басов створив лубочний образ російських офіцерів, які промовляли репліки та поводились явно ідеальніше, ніж це було виписано у самого ж Булгакова. А фільм 2011 р. – це російське офіцерство, яке впивалося, не в змозі нічого змінити у навколишньому світі. Мені б хотілося, щоб у нас зняли “Дні Турбіних”, або “Білу гвардію”, і українські актори будуть зовсім по-іншому проговорювати цей текст. Інша інтерпретація – могла б бути проривом. Це дозволило б показати мотивацію і причини дій героїв – принаймні, допускаючи якусь щирість, яку не міг би собі дозволити ні полковник Турбін, ні сам автор. Булгаков, як класик, дозволяє це зробити.

Тепер узагальнимо відчуття майбутньої оновленої концепції. Це - музей, який поєднує в собі місце – художнє і реальне. Таких прикладів мало у світі. Це музей, який описує творчість людини визначної і визнаної у світі, і це теж не можна ігнорувати. Події тих років, які описані у київських творах Булгакова, роблять цей музей історичним. Тому що тут поєднано і біографію письменника, і образи літератури, які стосуються того часу, й історичні події, які відображені в них. І це треба вкладати до експозиції. Музей поєднує правду і міф (як це можна сказати про “Майстра і Маргариту”),  правду і вимисел (як це можна сказати про сталінські ангажовані “Дні Турбіних”). І це також потрібно зробити важливим елементом експозиції, це також великий та важливий досвід для відвідувачів.

Я спробую навести приклад. В мене є куточок у цьому музеї, який я б відвів для “Собачого серця”, стежка до якого цілком може йти від помешкання Турбіних через напівпідвальних Лісовичів до примари комунальної квартири. Звісно, не хочеться вдаватися до цитування радянських, або російських фільмів. Але, наприклад, неможливо обійти Бортка, який створив один зі знакових фільмів радянської перебудови, а зараз став одним з менестрелів путінської архаїзації. Тож поряд з кадрами з фільму (до речі досі популярного і непересічного) варто “вшанувати” і Бортка – зробити поруч невеличкий  екран з демонстрацією його промови у Держдумі про те, що нікого краще від Сталіна нема, і він промовляє це так, як у “кінохроніці” його герой – завідувач підвідділом очистки товариш П. П. Шариков. Невідворотно стикнути глядача з цим. От є такий фільм, і є такий режисер, який став чудовиськом. І він демонструє небезпеки російської культури, яка буде відтворювати свій комунізм. А цей комунізм і ця імперськість тут уже є неприродною. Уявіть собі, у туалеті ти стоїш, миєш руки, піднімаєш очі, а на тебе зі спини дивиться зі свічкою Шариков, який вглядається у дзеркало. Шариков – це створіння, яке не знає, чи він людина, чи собака. Так само і полковник Турбін не знає, у якому світі він знаходиться, і куди рухатись далі. Так само, як Шервинський, який не знає, ад'ютант він гетьмана, чи оперний співак.

Але основними творами, як на мою думку, все одно мають лишатися в основі концепції музею – “Біла гвардія” і “Дні Турбіних” з проєкцією на час, умови, у яких вони були написані та на долю сім'ї Булгакових, з проведенням паралелей з тими актуальностями, які пережили ми всі. Хтось виїхав, хтось залишився, хтось спалив російські книжки. Усі ці протиріччя існують у Булгакова. Тому центром експозиції мають бути саме ці твори, а від них мають розходитися інші твори. Наприклад, в одному з коридорів музею, де зберігаються стільці для концертів, можна зробити ділянку, присвячену “Театральному роману” і зробити кілька акцентів, які стосуються от саме переживання людини, яка опинилася в Москві – взагалі в іншому світі, в тому числі –в іншому театральному світі. От стінка, яка веде до туалету, може бути обклеєна цитатами з “Собачого серця” та інших московських творів. Тому що сучасна людина має розуміти, наскільки жахливою була радянська влада і ті умови, у яких опинилося суспільство.

І оці складні особистісні сприйняття відповідають дивному, трохи перевернутому шкереберть літературному світу пізнього Булгакова. Коли ти точно не знаєш, хто ти – чи ти Майстер, який знаходиться у божевільні, чи ти знаходишся у “Массоліті”, чи ти говориш із Сатаною, чи ти говориш з іноземним спеціалістом. От почасти нову експозицію ми можемо зробити з центром, який знаходиться у “Білій гвардії” – з усіма паралелями з сучасністю України і з подіями, у яких відбувається дія самого роману, а навколо це буде переходити дуже обережно в іншу творчість Булгакова.

Ви – не тільки музей одного твору, а ви музей сім'ї і цілої творчості, а з іншого боку ви маєте відстоювати ту позицію, що ви – музей часу.

Є інша проблема. Ми маємо людей, яких буде дратувати музей. І нам треба пояснювати. А пояснювати треба через відверту розмову. Вона має виголошувати те, що людей може найбільше непокоїти. Людина може прийти до музею з наміром сперечатися і отримати відповіді на всі свої питання. І ці відповіді мають бути дані досить жорстко. Наприклад, чим відрізняються події, описані у “Білій гвардії” від того, що було насправді. Де Булгаков схибив? Де він заретушував правду? Де цензура не пропустила, а де він сам цензурував себе? На кожен аргумент має бути контраргумент.

Непогано було б зробити виставку, або “круглий стіл” під назвою “Спростовуючи Булгакова”. Де треба спростовувати також перекручення історії, які не могли не з'явитися за сталінських часів й пояснювати, чому взагалі виникли тоді (як і сьогодні в Росії)  радянські міфи про нього, і ті штампи, які накладає на нього сучасна українська ситуація війни. А також показати, де росіяни продовжують його експлуатувати. І якщо музей почне перший це робити, до нього одразу зникне частина, або й усі питання.

Булгакова треба прочитати для того, щоб зрозуміти, чому ні Василіса, ні Турбін не розуміли Явдоху. І Булгаков це усвідомлював, і саме тому він її ввів. І ті, хто кажуть, що він ввів її як принижену батрачку, а не як професорку університету, неправі. Не було професорки університету. Тому що ще за десять років до того Грушевський і компанія сиділи у маленькому клубі української культури, і звісно, це робить їх ціннішими для українсько держави, ніж Булгакова, але Булгаков потрібний для того, щоб продемонструвати, як російська культура все це не враховувала, як російська культура за визначенням була в контрах з українською, як російська культура все втратила. І потрібно прийти до розуміння, що не можна слідувати радянському зразку випалювання всього, що нас ідеологічно не влаштовує. У нас є університет ім. Сікорського (у нас немає університету ім. Булгакова, а є університет ім. Сікорського), а він був активним членом проросійської фашистської партії. Він відійшов від цих переконань лише тоді, коли Гітлер почав масово знищувати людей. Це відомо достеменно. Але ми не виключаємо його з нашої культури. Ми шануємо Корольова, Сікорського, Гоголя. Бо якщо ми не зупинимося у нищенні всього, що є недостатньо українським, то у своєму пуризмі дійдемо до того, що у нашій культурі гідними пам'яті залишаться лише ті люди, які перебували у концтаборах в результаті принципової боротьби за українську незалежність. Інших не залишиться взагалі.

Ми знаходимося у ситуації, коли на Булгакові можна ілюструвати все вище викладене, демонструвати і вказувати, що і як. І саме тому я б музей розширив, бо я б показав антирадянськість Булгакова. Це були б певні елементи у просторі, до яких ви маєте апелювати. Музей має існувати для того, щоб пояснити багатошаровість. І тоді опонентів можна провести музеєм і заперечити їхні тези, і вони не зможуть не визнати, що вони переступають межу об’єктивності, говорячи про Булгакова те, чого не було. Сила цього музею в тому, що він може пояснювати культурні, політичні та історичні пласти. Заперечуючи Булгакова – ви одночасно його виправдовуєте. Як на мене зараз – взагалі найкращий час для музею, бо він дає можливість знаходити нове.

Бесіду провела Людмила Губіанурі